Я дуже кохала Дмитра і знала, що це взаємно, але навіть не сподівалася на те, що він покличе мене заміж. Він столичний парубок, який звик отримувати від життя все, що тільки хоче, а я проста дівчинка з забитого села.

А от з приводу батьків коханого у мене були сумніви. Хіба такі заможні люди захочуть, щоб їхньою невісткою стала дівчина без статусу і солідного приданого? Це навряд.

– Улянко, мама дуже хоче з тобою познайомитися. Запрошує на вечерю.

“Ну от і кінець нашим стосункам”, – подумала тоді про себе, але відмовитися не могла — знала, що колись це таки має статися.

Той день не забуду ніколи. Я тремтіла від страху так, ніби на мене чекав якийсь дуже складний іспит, до якого я не підготувалася. Я морально налаштувалася до найгіршого варіанту розвитку подій, але не все так сталося, як гадалося.

– Я дуже рада, що мій син зустрів таку скромну дівчину, як ти. Думаю, ти станеш для нього чудовою дружиною.

Я мало з крісла не впала, не чекала такого теплого прийому. Потім Дмитро мені розповів, що його мама теж колись жила в селі, а потім зустріла Петра Сергійовича і переїхала до нього в Київ.

Мені аж від душі відлягло. Можна гуляти весілля зі спокійною душею. Після святкування ми переїхали з Дмитром у власну квартиру, яку нам подарували його батьки.

Я була на сьомому небі від щастя! Все складалося так, як я й мріяла.

10 років наче в казці, а потім в наш дім постукало горе. Мій татко відійшов до вічності. Важко було це прийняти, але ж треба якось жити далі.

Найважче було моїй мамі. Вона залишилася сама у порожньому будинку за містом. Відтоді й почала мені влаштовувати концерти…

– Уляно, забери мене до себе! Я вам не заважатиму, сидітиму тихенько в куточку, слова не вимовлю без дозволу.

– Мамо, ну, що за дитсадок! Тобі ж всього 63 роки. Ще молода жінка. Невже сама раду собі дати не можеш?

– Та можу, доню, можу! Але мені так нудно, що вже й не знаю, як із цим боротися.

– А де ж тебе спати класти? В одній кімнаті діти, в іншій — ми з чоловіком.

– То я з дітьми спатиму! Заодно приглядатиму за ними!

Шкода мені найріднішу, але забирати її до себе не дуже хочеться. Я прекрасно розумію, що молода сім’я має жити окремо. Та й переїзд мами до нас — не є необхідністю, а швидше її капризом.

Що тепер робити?! Вона телефонує мені щовечора, щоб переконатися, чи я раптом не змінила свого рішення. Після чергового “ні” ображається, як дитина.

Прошу Вашої поради, як же мені бути?!

Що б Ви робили, якби опинилися на місці жінки?

Усі фото в статті є ілюстративними.