– Доню, мені снився недобрий сон. Ніби на даху вашого дому сидів лелека, а зять жене його та жене… Ох, до дітей це… Ти родити часом не надумала?

– Бабуся приїхала! – молодша онука вилетіла з кімнати та одразу кинулася на руки до баби.
З її рук впали сумки. Вона завжди приїжджає з повними торбами.
– Мамо, для чого ти тягаєш важкі сумки? У супермаркеті все є.
– Та що ви у своїх магазинах купити можете?
– Мамо, нам спадщина від тітки прийшла.

– Ага, бачу. Твій чоловік он штани протирає на дивані увесь день.
– О, теща дорога, добрий день! – сказав з єхидною посмішкою Володимир.
– Живіт сховай краще! Дивитися на тебе страшно!
– Невже вона про щось здогадується, – подумав про себе чоловік.
Гульнув від дружини. Досі страшно подумати, який його біс поплутав. Тепер всі думки про неї. Віта…Віта. Вона ж тепер йому щоночі сниться. Боїться вночі промовити її ім’я, щоб часом дружина не почула. Вже й спати перестав нормально. І байдуже, що Віта подруга його доньки й набагато молодша за нього.
Тут з кімнати вийшла старша онучка.
– Вона вже до мене не біжить з простягнутими руками. Виросла. Дівці двадцять чотири, а заміж то не спішить, – подумала про себе бабуся, – неладне щось твориться в цій хаті, треба молодшу онуку розпитати.
– Мамо, чого стоїш? Кличу тебе вечеряти, а ти ніби не чуєш.
– Е, дочко, я про своє задумалась.
Раптом дзвінок у двері.

– Віта прийшла, моя подружка, – сказала старша донька та схопилась.
– Сідай, Віто…
– Зачастила до них ця Віта, – думала бабця, – поводить себе ніби вдома. Не до вподоби мені це все.
– Мамо, ти наче не попереджала про свій приїзд. У тебе все гаразд? – поцікавилася донька.
– Доню, мені снився недобрий сон. Ніби на даху вашого дому сидів лелека, а зять жене його та жене… Ох, до дітей це… Ти родити часом не надумала?
– Мамо, ти чого? Яке родити? Досить з мене.
– А зятьок що скаже?
– Мамо…
– Ти дивися, не помітиш, як принесе…
Ліда почала сміятися.
– Мамо, та кому він здався, окрім мене? Глянь на його живіт.
– При чому тут це? Надіюсь, ти до спадку його не допустила?
– Ні, все розділила між дітьми.

– Дивлюсь, Віта ваша якось змінилася. Чи не вагітна часом?
– Від чого? Вони з Марією вчаться, а ввечері вдома.
Вдома це, звісно, добре, але Людмила Петрівна бачила, як Віта із зятем поглядами перекидалися. Все вона бачить. Жінка зітхнула та вирішила – не поїде звідси, допоки не дізнається правди.
Недовго їй довелося бути в дітей. Наступного дня Людмила Петрівна сиділа на лавці, пила чай. Як раптом почула розмову.
– Віто, невже це правда? – почувся їй голос зятя.
– Правда. Три місяці вже. Ой, що ж буде, як батьки дізнаються, – відповідає та.
– Віточко, чого ти? Я розлучусь, поділимо з колишньою жінкою майно, і ми з тобою побудуємо будинок. А хто хоч буде?
– Гадки не маю. Я ще нікуди не ходила, мама ж в лікарні працює, як піду.
– Доню, ходи-но до мене, – покликала Людмила Петрівна Ліду.
– Що, мамо? Ти чого так кричиш?
– А твій дорогий чоловік то татом стане!

Володимир стояв як вкопаний. Не чекав він, що всі так швидко дізнаються.
– Лідо, я іншу покохав. Нам більше не варто жити разом.
– Ахах, закохався, не говори дурниць. В кого?
– У Віту…
Ліда почала сміятися.
– Ти закохався? А вона хоч знає? Та вона тобі в доньку годиться! – раптом присіла Ліда, і якби не Людмила Петрівна, вже б упала.
Пішов Володимир від жінки.
Довго Ліда не могла прийти до себе.
Перше мало не щодня ходила до колишнього чоловіка сваритися, потім зайнялася роботою, так у своїх турботах стала про все забувати.
А Володимир? У них з Вітою два сини. Будують дім.
Колишня теща досі називає його пузатим. А коли десь побачить його, намагається обходити десятою дорогою.
Так буває в житті. Лелека не завжди приносить щастя.